Цей вид мистецтва виник давно – корені його сягають у глибину віків.
Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався
втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та
відчуття, бо огляду на недовговічність тканини та ниток наука
позбавлена можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва.
Адже зразки найдавнішої вишивки у музеях Європи віднять до V ст. н.е.,
а пам’ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх
століть (найбільше у музеях вишивок ХІХ ст.).
Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників
минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на
території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток
його не переривався ніколи – починаючи з незапам’ятних часів і до наших
днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної
вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні
мешканці території нашої країни – трипільські племена (доба пізнього
неоліту і початку періоду бронзи). Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот. Відомо
багато археологічних доказів відносно давності і поширеності народних
звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було знайдено
скарб, що датуєтьсяVІ ст. н.е.Серед інших речей тут виявлено срібні
бляшки з фігурками, чоловіків, одягнених у широкі сорочки з вишивкою на
грудях, - ще недавно так одягались українські селяни. Бляшки, подібні
до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у Фессалії, на Балканах.
Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з середньої
Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так виразно, що
видно вишивану вставку на сорочці. Арабський мандрівник Ібн-Фадлак (Х ст. н. е.) у своїй оповіді про русів зазначає, що вони мали вишитий одяг. У
часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося.
Сестра Володимира Мономаха Анна - Янка організувала в Києві, в
Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати
золотом і сріблом. Археологічні розкопки, підтверджували значне
поширення вишивання у стародавньому Києві на фібулах і срібних
браслетах ХІІІ ст.. зображено постаті в сорочках з широкими вишиваними
манишками. В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь
Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух,
обшитий золотими плоскими мережками. Творче спілкування з іншими
народами мало певний вплив на техніку художньої вишивки майстрів
Київської Русі, але в своїй основі вона залишалась самобутньою. Народ
творив, знаходив і стверджував власний, оригінальний стиль. Невідомі
умільці копіткою працею виробили різноманітні устелені техніки
вишивання, зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли
до нас з Х-ХІ ст.. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у
ремесло, яке потрібно було добре знати. Відомо, що таку школу очевидно,
першу на українській землі, у ХІ ст. організувала сестраМономаха Ганна.
В ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку,
князівський одяг тощо. У ХVІ-ХVІІ ст. успішно діяли промисли гаптування
в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех
створений у 1658 р. Численні такі майстри були в ХVІІІ ст.. при
монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники,
наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу.
Поступово формуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах
Григорівні на Київщині, Качаневці – на Чернігівщині, Клембівці – на
Поділлі,і т.д. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач
тощо. У другій половині ХІХ ст.. знову виник інтерес до народного,
національного вишивання і не тільки компонентів одягу, хатнього вжитку,
а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявився своєрідним пробним
каменем під тиском штучних псевдонародних зразків, не притаманного їй
призначення. Ручне вишивання, як основа існування такого виду народного
художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з промисловістю.
Намагання різних товариств, організацій, установ (наприклад “Просвіти”
земств, різних шкіл, курсів при них) щодо збереження, та дальшого
розвитку цього виду народної художньої творчості могли дати бажаних
результатів у конкурсній боротьбі з промисловим виробництвом. Проте
вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа, естетичні
уподобання. Основне призначення вишивки – прикрашувати одяг,
інетр’єно-обрядові тканини – зумовило її виживання і дальшого розвитку.
Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні
фабрики, наприклад ім.. Лесі Українки у Львові. та дешеве фабричне
полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вививка
традиційно тримається на індивідуальної творчості, дуже повільно
переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промилсовгов
виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки, - заполоч,
волічка, гарус і т.д. у народних вишивальниць користувались зростаючим
попитом. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.. – це період, коли вишивка
набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі вишивання,
образний, орнаментальний лад, набувають чітко означених рис. Наприклад,
вишивка з рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого
кольорів Яворів шини на Львівщині і монохромний (чорний),часто
геометризований, орнамент. Сокальщини в цій же області. Багата на
відмінності місцевого характеру гуцульська вишивка, наприклад,
оранжево-жовта космацька з суто геометричним орнаментом відрізняється
від наддніпрянської з розвиненим рослинним, і.т.д. Українська вишивка
знає також зооморфні, антропоморфні та орнітоморфні мотиви (зображення
звірів, людей, птахів. Неповторністю композицій, орнаменту, колориту
характеризується вишивки Полісся, Бойківщиин, Поділля, Полтавщини.
Часто вони є своєрідним “паспортом” для вишитих речей (наприклад,
сорочок), Вже в кінці ХІХ на початку ХХ ст.. вишивальницям на Україні
були відомі понад 1200 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч
століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками
стібків на тканину – двосторонній і односторонній. На всій території
України широко було відоме мережання, однак окремі регіони мали свої
особливості. Композиційне вирішення української вишивки
відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає
стрічкова, букетна і вазонна композиції. Багатий колорит, складні
геометричні узори, що густо заповнюють тло тканини, властиві вишивці
Галичини, Буковини, Закарпаття. Рослинний орнамент червоного, чорного і
синього кольорів у поєднанні із зображенням тварин характерний
дляПолтавщини, Київщини, Чернігівщини. Серед найвідоміших майстрів Г.
Герасимович, Л. Березовська, О.Василенко, Г.Гринь, Л. Вансальська, Г.
Кольченко, а також В.Сидоренко, А Корзун (Зхапрків), Н.Гречанівська, Л.
Городина (Київщина), О. Великодна, О. Закорна (Полтавщина), М. Коржук,
Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петневич, С.Селянкіна (Івано-Франківщина),
Л. Фролова, Г.Бигук (Львівщина), А. Шувайло, З. Кресанова (Черкащина),
І. Ремізова, В. Тташмик (Чернігівщина) та ін. Вишивка – це не тільки
майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця
вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, інтелекту українського
народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин,
дерев, квітів, стверджують,що наші предки обожнювали їх, опоетизовавули
природу не лише у фольклорі, а й декоративному мистецтві. Наприклад,
рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо
було своєрідними оберегами, що захищали людину від “злих” сил. Вагоме
значення мала й кольорова символіка), червоний – любов, жага, світло,
боротьба, сорний – смуток, нещастя, горе, смерть, зелений – весна,
буяння, оновлення життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця,
Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням
глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих,
життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як
національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння,
відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні
рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників
працьовитості юнки. стійкості традицій дійшли через століття до наших
часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалась.
Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені
високим мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальні
техніки. На рубежі ХVІ- ХVІІ ст.. починається могутня хвиля
відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в
тому числі й вишивання, Арабський мандрівник, який у 1656 р. проїздив
через Україну по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців,
зазначав, що у дочок українських міщан та київських вельмож головні
убори гаптовані золотою ниткою. В умовах патріархального укладу
сільського життя з натуральними формами господарювання більшість речей
домашнього вжитку та його сім’єю. Майже в кожній хаті ткали полотно і
шили з нього одяг. А вишивка була напоширенішим способом прикрасити
тканину.
